Люди, обмежені суспільством. Репортаж «Молодого радіо» з Форуму розмаїття у Черкасах (+фото)

Черкаси зустріли нас приємною прохолодою і світло-блакитним небом. Ми швидко знайшли Театральну площу, де на нас вже чекали.

Форум у Черкасах починається з акції «Проживи годину з інвалідністю»: усім охочим дали змогу спробувати поїздити у візку, на якому пересуваються ті, хто не може ходити. Міцний чоловік всівся у візок, проїхатись на ньому площею для нього - легка розвага. Але коли підійматися пандусом - ледь добирається до верху.

- Без поручнів це взагалі нереально зробити, - каже, коли вже виїхав на сходи перед театром.

Далі вирішують продемонструвати, як людина на візку зможе потрапити до театру. Один чоловік притримує двері, а наш герой намагається в них заїхати. Спочатку візок не проходить, але потім з допомогою інших людей, які вирівнюють його, ледь проїжджає у двері. Тепер знову повертаємося на сходи, де чекає нове випробування – спуститися з пандуса. Лише з третього разу, допомагаючи собі руками і ногами, чоловік у візку заїжджає на пандус. Зупиняється і каже: «Я хлопець міцний. А ви уявіть, якби на моєму місці була дитина чи дівчина. Без допомоги іншої людини, вони б ніколи не взяли цю висоту».

 

Повертаємося на площу. Тут дівчина Даша погодилася на експеримент – пройти містом із зав’язаними очима. Її поводирем буде Вікторія Феофілова з «Молодої Черкащини», яка захід організувала. Протягом всього шляху Вікторія буде попереджати її про перешкоди - бордюри, пішохідні переходи, сходинки, ями на тротуарах. Вікторія бере Дашу під руку, й вони вирушають у прогулянку, незвичну для обох: Даша вперше буде йти містом, не бачачи нічого навколо, а Вікторія вперше буде у ролі поводиря.

По дорозі Вікторія Феофілова розповідає, яким має бути місто для людей, що не бачать.

- В ідеалі, у громадському транспорті мають голосно і чітко оголошувати зупинки. Коли тролейбус під’їжджає до зупинки, то має оголошуватись його номер. Також мають бути світлофори, які б казали про те, що перехід дозволено чи заборонено. У нас в Черкасах лише один такий світлофор.

А між розповіддю про те, як має бути в «ідеалі», Вікторія не забуває попереджувати Дашу про те, що попереду бордюр, а посеред тротуару невеличка яма. І тут кульмінація прогулянки – перехід через дорогу. Даша і Вікторія зупиняються на світлофорі і чекають, коли загориться зелене світло. Зрозуміло, що світлофор «німий» і дівчина з пов’язкою на очах уважно чекає, коли поводир скаже, що можна робити крок вперед. І от – зелене світло, Вікторія і Даша роблять перший крок. І раптом білий автомобіль газує і проїжджає буквально за кілька сантиметрів від них. А якби на їхньому місці була дійсно людина з вадами зору та ще й сама?! Далі наша прогулянка минула без пригод. А Даша, вслухаючись у звуки довкола, визначала, де ми знаходимося.

У залі, де скоро почнеться круглий стіл, Даша знімає пов’язку і ділиться враженнями.

- Відчуваєш, що навколо багато простору, але який той простір, і що від нього чекати, не знаєш. Насправді це страшно, бо ти не можеш нічого зробити сам. Виникає невпевненість у собі. Але те, що поруч людина, яка тримає тебе за руку і підказує, трохи заспокоює.

Розмову на круглому столі почала Анна Харченко.

- Сьогодні ми провели акцію «Проживи годину з інвалідністю». Акція тривала в межах більшого проекту – «Особливі виборці» (лінк на сайт ОВ). Ми хотіли показати, що знати про проблему безбар’єрності і розуміти, що це таке насправді – це різні речі. Ми запропонували усім охочим проїхати на візках, які пристосовані для їзди на вулиці. Вони важчі і трішки більші за ті візки, якими люди користуються вдома. До прикладу, якби у мене був трохи ширший візок, він би не пройшов у більшість дверей. Сьогодні у нас також відбулася демонстрація, чому так важливо, щоб на перехрестях були звукові покриття.

Вікторія Феофілова продовжила:

- Коли ти йдеш по дорозі власними ногами, ти не помічаєш багатьох речей. Але коли ти тримаєш за руку людину, яка повністю від тебе залежить, і ти маєш попереджувати про кожну дрібничку, то стаєш до цього більш уважним. Ми зрозуміли, чому так важливо, що світлофори «говорили» і на зупинках оголошували номери тролейбусів. Сьогодні ми зрозуміли, що пандуси – це теж проблема. Ті, хто їх робить без поручнів, не розуміють, що без цього нереально виїхати на ті конструкції, які вони називають пандусами. Ми маємо усі розуміти, що люди, незважаючи на те на візку вони чи ні, бачать чи не бачать, мають право на повноцінне життя, і не залежати від того, чи може тебе хтось сьогодні відвезти чи ні.

- Знаєте, за ярликом «інвалід» стоїть дуже багато упереджень. Людина не змінюється тільки від того, що вона пересувається на візку. Дуже важливо розрізняти людину від цього ярлика, тому що у більшості країн Європи інвалідність вважається соціальною, а не медичною проблемою. Тобто людина не може чого зробити не через хворобу, а через відсутність умов, які би їй це дозволяли: працювати, бути соціально активною, жити повноцінним життям, - продовжує Анна Харченко.

- Коли ми говоримо «людина з інвалідністю» чи «проблеми людей з інвалідністю» - це не варто розуміти як лише проблеми окремих людей, які мають інвалідність. З цими людьми поряд живе ще багато інших людей: їхні батьки, сестри і брати, друзі, чоловіки, жінки, діти. Всі ці люди теж живуть з інвалідністю – з інвалідністю близькою для них дитини. Тобто, це набагато ширше коло осіб, ніж просто люди з якимось діагнозом, - додає Вікторія Феофілова.

«Форум розмаїття» в Черкасах показав, що люди з інвалідністю, яких вважають обмеженими, насправді обмежені не фізичними можливостями, а тим, як до них ставляться, а місто саме створює для них перешкоди. Те, що для кожного з нас звичайні речі: перейти вулицю на світлофорі, піднятися по сходах, обійти яму на дорозі чи тротуарі – для них справжній екстрим, який вони переживають кожен день

Більше фото тут

Ганна Головач, Хвиля української музики «Молоде радіо»